Чорнобильський слід у долі
Чорнобильський слід у долі
Певне, ще довго в пам’яті ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС триматиметься побачене на місці ядерної катастрофи 1986-го.
Про ті події електрослюсар ЦТАВ РАЕС Микола Кедич дізнався буквально через добу від товаришів із тодішнього «Енерговисотспецбуду», силами якого тоді на 5—6-му енергоблоках зводились градирні. Проживаючи в гуртожитках Прип’яті, наші земляки несподівано почули гуркіт та побачили величезне, неймовірно голубого кольору, полум’я в нічному небі над енергоблоками станції й усе зрозуміли. А в 1987-му Микола Миколайович був направлений на дільницю електроприводної арматури ЦТАВ ЧАЕС, де разом з працівниками РАЕС Олександром Савлуком, Олександром Яциною й нині вже покійною Олександрою Толстих займався післяаварійними розконсервуванням та прокручуванням електрозапірної арматури. Зізнається, що та робота була непростою, однак вони розуміли, що ніхто інший її не виконає, тож старалися і впоралися з дорученим.
Як розповідає ліквідатор, тоді його найбільше вразила елементарна необізнаність або й нехтування власним здоров’ям так званих «партизанів», які, схоже, й зовсім не піклуючись про безпеку (бо дозиметристи-атомники дозволяли персоналу там працювати всього по 5—10 хвилин на день і не робили з того таємниці), неподалік навіть відпочивали. Дивувало й те, що, попри силу-силенну задіяних на різноманітних роботах людей, прибулих ледь не з усіх куточків колишнього Радянського Союзу, між працівниками майже не траплялось конфліктів.
Залишив Чорнобиль свій страшний слід і на долі Степана Гузоватого — електромонтера дільниці кабельного господарства й освітлення електроцеху, який у ту пору трудився в одному з підрозділів Хмельницького МУ-6, персонал якого проводив електромонтажні роботи на спорудженні нашого третього енергоблока. Як тепер пригадує, про події на ЧАЕС дізнався від переселенців з покинутого міста Прип’ять, які буквально через тиждень після катастрофи прибули для розселення на автобусах у Кузнецовськ. Тоді Степан Миронович уважно слухав тривожні розповіді зовсім незнайомих йому людей і навіть не здогадувався, що невдовзі й самому доведеться побувати на місці катастрофи. Зрештою, так і трапилось: рівно через рік, коли вже трудився у міських електромережах, отримав повістку Володимирецького райвійськкомату й, будучи демобілізованим, у складі однієї з частин хімічних військ, майже два місяці відпрацював на ЧАЕС, де займався дезактивацією забруднених приміщень у м. Прип’ять та на території ЧАЕС. Разом з колегами відмивав від радіоактивного бруду стіни й підлоги відділення зв’язку, телеграфу та споруд колись потужного радіозаводу. А ще, через високий радіологічний фон, працюючи всього по 10—15 хвилин на добу, прибирав скинутий гвинтокрилами з повітря у 1986-му пісок та рештки пошкодженого пожежею руберойду з покрівель енергоблока № 4.
Серед несподіванок, які вразили, С. Гузоватий називає масштаби руйнувань на 4-му енергоблоці, так званий рудий ліс неподалік ЧАЕС і... тогочасну технічну японську новинку — диво-робот, який мав допомогти очищувати забруднені покрівлі споруд станції, й не лише їх. Але на місці майбутніх робіт радіологічний фон був настільки високим, що хвалена електроніка не витримала його й вийшла з ладу. Тож люди, в тому числі й наші хлопці, мусили витримати і зробити все від них можливе, що вони, нехтуючи своїм здоров’ям, тоді й здійснили.
Нині, журяться С. Гузоватий та М. Кедич, багато кого із побратимів уже нема в живих. А ті, хто лишився, мають проблеми зі здоров’ям. Водночас, як показує дійсність, у нашій країні, починаючи з державного рівня, про них дедалі більше забувають. Ще трішки — й не лишиться тих, хто пам’ятає, що це саме ці люди свого часу від розбурханого атома собою прикрили ледь не всю планету, врятували людство від неминучого, отож щонайменше заслуговують поваги й куди кращого життя.
Іван Сидорчик