Пам’ятник Лелеченку — людині, яка врятувала світ
Цього разу до редакції газети «Атомник України» завітав незвичний гість. Микола Андрійович Бондар, ліквідатор наслідків Чорнобильської аварії, з першого її дня, працював на ЧАЕС з 1976 по 2008 роки, голова організації «Благодійний фонд Героя України Олександра Лелеченка». Напередодні зустрічі в редакції він побував у Голови Атомпрофспілки Валерія Матова, позитивно вирішивши питання ветеранів-атомників. Річ у тім, що разом з ними Микола Андрійович виступив з ініціативою встановити пам’ятник Герою України Олександру Григоровичу Лелеченку. Атомпрофспілка — серед спонсорів створення пам’ятника, кошти виділено також ДП НАЕК «Енергоатом» та Чорнобильською АЕС.
Вистачило б на п’ять смертей
«Чому саме ми, ветерани-чорнобильці, виступили з такою ініціативою? — почав свою розповідь у редакції газети Микола Андрійович Бондар. — Увесь світ знає про героїв ліквідації аварії — пожежників, а ми хотіли, щоб увесь світ дізнався про нашого колегу, наставника і вчителя — Лелеченка Олександра Григоровича, який героїчно загинув у перші дні аварії. Він був електриком».
Олександр Лелеченко прийшов працювати на Чорнобильську АЕС у січні 1975-го начальником зміни електроцеху вже з досвідом роботи на Слов’янській та Запорізькій ДРЕС. У 1979 році став заступником начальника електроцеху ЧАЕС. Брав участь у пусках та освоєнні всіх чорнобильських енергоблоків. Микола Бондар згадує про Лелеченка, що той був надзвичайно вимогливим до себе, а також і до персоналу, мав велику працездатність, високий рівень технічних знань і громадської відповідальності. Мав численні подяки та грамоти, був ще до аварії нагороджений медаллю «Ветеран праці».
26 квітня 1986 року, коли восьма турбіна зупинилася вночі під час вибуху, Олександр Лелеченко власноруч відкачав легкозаймисті речовини з сьомої та восьмої турбін.
«Діяв сам, не залучав нікого з нас, молодих електриків, — згадує Микола Бондар. — Тричі ходив в електролізерну, щоб відключити подачу водню до аварійних генераторів. По коліно у високоактивній воді він намагався дати напругу на живильні насоси. Зробив це вручну, адже вийшли з ладу всі системи, і запобіг поширенню вогню на неушкоджені енергоблоки, ціною свого життя захистив світ, можливо, від ще жахливішої, ніж аварія на 4-му енергоблоці ЧАЕС, катастрофи. Й отримав дозу, не сумісну із життям».
Микола Андрійович Бондар витягує зі стосу фотографій і паперів на столі вирізку з газети і веде далі: «Ось послухайте, яку оцінку дав Лелеченку один із учасників ліквідації аварії Григорій Медвєдєв»:
«…О.Г. Лелеченко, оберігаючи молодих електриків від зайвих ходінь у зону високої радіації, сам тричі бігав в електролізерну, щоб відключити подачу водню до аварійних генераторів. Зважаючи, що електролізерна знаходиться поруч із завалом, повсюди уламки палива і реакторного графіту, активність сягала від 5 до 15 тисяч рентген на годину, можна уявити, наскільки високоморальним і героїчним був цей чоловік, котрий свідомо прикривав собою молоді життя... Загальна експозиційна доза, отримана ним, становила 2,5 тисячі рентген. Цього вистачило б на п’ять смертей».
«Найстрашніші дні для мене були, коли ми отримували звістки про смерть наших товаришів, — продовжує Микола Бондар. — 17.05 пішов із життя Лопотюк Віктор, 24 роки. Через два дні, 19 травня, Шаповалов Анатолій, 46 років. 20 травня — Баранов Анатолій, 36 років. 44 роки мав Коновал Юрій, черговий електромонтер електричного цеху. Але першою жертвою став оператор четвертого енергоблока Валерій Ходимчук, який загинув тієї ж ночі, а його тіло так і не знайшли під уламками. Наступними у цьому страшному списку є Володимир Шашенок та Олександр Лелеченко…».
Як відомо, після аварії усіх постраждалих — і експлуатаційників, і пожежників — почали відправляти на лікування до Москви. 28 з них лікувалися у 6-й Центральній клінічній лікарні, де було створено спеціальне відділення. Усі тут і померли в період з травня по липень 1986 року. Їх поховали на Мітінському кладовищі Москви, облаштувавши меморіал жертв Чорнобильської трагедії. Є тут і могила Олександра Лелеченка.
«Вона була символічна, — розповідає Микола Бондар, — бо насправді Олександра Григоровича поховали в селі Степному на Полтавщині, де на той час жили рідні дружини. Лелеченка мали відправити на лікування до Москви з першою групою потерпілих. Однак, незважаючи на категоричну вимогу директора станції Брюханова — лікуватися, він утік з Прип’ятської медсанчастини, де одержав першу допомогу, втік на блок і працював там. Лише 30 квітня його терміново доправили до Києва, у відділення радіаційної патології Київського інституту радіології і онкології. Там розшукала його дружина. Олександр простягнув уперед руки: «Не наближайся…» На очах обох були сльози і обоє все розуміли… Він прожив ще тиждень з діагнозом «гостра променева хвороба», доза опромінення — 2500 рентген. Пішов із життя 7 травня. Саші було 47 років».
Микола Бондар: «Час визначив винуватців трагедії. Ми — не злочинці»
«Багато розмов після аварії було про невідповідну кваліфікацію персоналу ЧАЕС, що це, буцімто, і стало причиною аварії. Я відверто скажу, і це підтвердять мої колеги, персонал на ЧАЕС був серйозно підготовлений. Для того, щоб потрапити на БЩУ, кожного разу треба було підтверджувати свою професійність, складати іспити. Ґрунтовна підготовка була в електроцеху, реакторному відділенні, турбінному — в усіх цехах. У нас, у службі експлуатації електроцеху, майже 70 відсотків персоналу мали вищу освіту.
Хвалити Бога, час визначив винуватців трагедії. Ми тепер уже не «злочинці». Насправді винуватою була система. Передумови для аварії готувалися роками. Енергоблоки ЧАЕС запускались у роботу один за одним, їх пуск приурочувався до дат. 14 грудня 1977 року уведено в експлуатацію перший енергоблок ЧАЕС, 16 листопада 1978-го розпочався фізичний пуск другого енергоблока, а 10 січня 1979 року — уже турбогенератор №4, незважаючи на те, що було безліч зауважень, були допущені численні відступи від проєкту і порушення технології будівництва.
Тож коли Указом Президента України Віктора Ющенка напередодні 20-х роковин аварії на ЧАЕС Олександру Лелеченку було посмертно присвоєно звання Героя України «за особисту мужність і самопожертву, проявлені у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС», працівники станції сприйняли це як нагороду для них самих, певною реабілітацією, бо свого часу саме експлуатаційників назвали в СРСР ледь не головними винуватцями Чорнобильської аварії.
Людська шана — найкраща подяка
Щороку, 7 травня, ветерани-чорнобильці приїздять у село Новооріхівці на Полтавщині. Тут народився Олександр Лелеченко (уявляється місцевість кремезних і міцних дерев, заряджених благодатною енергією землі людей…). Тут він виріс і закінчив місцеву школу. Тепер вона названа його ім’ям. Чорнобильська атомна електростанція офіційно взяла шефство над цим навчальним закладом, а працівники тут є частими та бажаними гостями. Педагогічний колектив школи робить усе, щоб школа була гідною імені героя. За вагомі здобутки їй вручено Грамоту Верховної Ради України.
«Щороку ми, колишні працівники електроцеху ЧАЕС, приїжджаємо сюди на День пам’яті Героя, аби віддати шану, — каже Микола Бондар. — У школі, тепер це Новооріхівський ліцей ім. Лелеченка, створено музейну експозицію, яка розповідає про Чорнобильську трагедію і подвиг земляка. Зустрічаємося з учнями та вчителями, відвідуємо могилу Лелеченка. Є тут, крім музею, алея, вулиця ім. Лелеченка. До меморіальної дошки кладемо живі квіти, згадуємо ті пекельні дні і нашого товариша. Людська шана — це найкраща подяка», — каже Микола Бондар.
За героїчний подвиг в ім’я життя нинішніх і прийдешніх поколінь, особисту мужність і самопожертву, проявлені в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, Олександр Лелеченко нагороджений посмертно орденом Леніна (1986), відзнакою Президента України — хрестом «За мужність» (1996). У 2006 році йому присвоєно звання Героя України та нагороджено орденом «Золота Зірка».
«Пам’ять Лелеченка увічнили й меморіальні дошки, зокрема є така на будівлі навчально-тренувального центру Запорізької АЕС, на одній із плит меморіалу Героям-чорнобильцям у Києві, — продовжує Микола Андрійович. — Але ми хочемо встановити пам’ятник Герою України. Ця ідея у нас зародилася 26 квітня 2019 року. Багато з тих, хто сьогодні працює на ЧАЕС, досі живуть пам’яттю про цю людину. Олександр Лелеченко був, напевно, найбільш трагічною і легендарною особистістю серед ліквідаторів. Ми добивалися, щоб це був пам’ятник людині, яка врятувала Україну і світ. І буде він на території університету КПІ, який Олександр закінчив, як нагадування молодим поколінням про його подвиг. Нашу ініціативу активно підтримали ректор Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут ім. Ігоря Сікорського» Михайло Згуровський та Вчена рада університету».
Пам’ятник буде відкрито до 35-х роковин
Пам’ятник герою встановлять перед входом до електроенергетичного факультету КПІ, який Олександр Лелеченко закінчив у 1966 році.
Конкурс на участь у виготовленні монумента виграв відомий скульптор, заслужений художник України Анатолій Валієв. Архітектор проєкту — головний архітектор КПІ Станіслав Снєжкін. Скульптурний портрет Олександра Лелеченка з елементами художньо-декоративного обрамлення відлито з бронзи ливарниками університету за підтримки та допомоги фахівців художнього комбінату Національної спілки художників України. П’єдестал пам’ятника виготовлено з чорного лабрадориту, видобутого у Дніпропетровській області.
Микола Андрійович Бондар розповів, що ідею скульптури було погоджено з ветеранами-атомниками, ліквідаторами аварії та членами родини героя-ліквідатора. Минулого року запланованому відкриттю пам’ятника став на заваді карантин, а також складнощі з фінансуванням. На сьогодні питання вирішено, очікується, що урочисте відкриття монумента обов’язково відбудеться до 35-х роковин Чорнобильської аварії.
Як повідомили у КПІ, підготовку території ліворуч від входу до корпусу №20, облаштування біля нього скверу та майданчика для пам’ятника забезпечили співробітники департаменту господарської роботи університету. Вони до того ж значно оновили вхід до корпусу, в якому навчався Олександр Лелеченко.
Лілія СОКОЛОВА,
Газета «Атомник України» №14