Запорізька АЕС: права працівника в окупації
Знаю про проблеми Запорізької АЕС та міста-супутника атомної електростанції Енергодара не з чужих слів. 30 років проживала на тій території, працювала у профспілковій організації Запорізької атомної електростанції. Мою родину окупація застала в Енергодарі. Проблеми на всіх окупованих територіях однакові – складні й болючі. І мабуть, не можна ділити, де вони більші, а де менші. Скрізь є великим викликом захист прав працівників в Україні на окупованих територіях.
Для профспілки найголовніше, аби працівник мав гідні, безпечні умови праці, адже життя і здоров’я наших спілчан – найцінніше. В яких умовах працюють на незаконно окупованій Запорізькій атомній електростанції, людині зі здоровим глуздом уявити важко. Ті наші працівники, які виїхали, а перед тим побували під тортурами ворога, спочатку не хочуть розповідати про пережите. Для них навіть подумки важко згадувати, з чим довелося зіткнутися.
Частина атомників змогла виїхати ще на початку захоплення росіянами атомної електростанції. Це висококваліфікований персонал, яким дорожить національна компанія «Енергоатом» і всі ми, адже це майбутнє нашої держави. Компанія докладає максимум зусиль, щоб зберегти цей персонал, дотримується усіх гарантій, взятих на себе стороною роботодавця, згідно з колективним договором.
Запорізька «атомка» є вкрай важливим підприємством для України і всього світу з точку зору екологічної безпеки, і весь цивілізований світ має об’єднатися для недопущення російської ядерної провокації. А ще це – економічний об’єкт, який надзвичайно значимий для майбутнього економічного розвитку нашої держави.
У великій біді персонал, який залишився на окупованій території. Проте цих працівників можна умовно розділити на декілька категорій. Передусім – це ті, хто залишився свідомо, бо розумів з усією відповідальністю, що управляє не звичайним підприємством, а ядерно небезпечним об’єктом. Вони продовжують експлуатувати енергетичне підприємство. Їхні сім’ї виїхали, і профспілка, як могла, в цьому допомагала.
В яких умовах доводиться в окупованому Енергодарі працювати – один тільки приклад. Голова первинної профспілкової організації ЗАЕС залишився з персоналом на окупованій станції. Інколи нам вдається підпільними засобами зв’язку поспілкуватися, радше, перекинутися кількома словами, щоб зрозуміти, що відбувається. Після однієї такої моєї з ним розмови уже через півгодини до нього прийшли на робоче місце і забрали «на підвал». Прибули й до моєї квартири, зірвали двері, усе перевернули.
Люди в окупованому Енергодарі перебувають у постійному страху через загрозу ядерної аварії. Працюють і живуть без належного медичного захисту. Медики, яких привозять туди окупанти, лише для проформи, щоб уважалося, що вони там є. А незахищеність українських медиків, які працювали з атомниками пліч-о-пліч багато років і залишилися після вторгнення, менша, ніж у працівників нашої Компанії, яких вона підтримує фінансово. Медики змушені отримувати російські паспорти, щоб вижити.
Ще в більшому страху живуть сім’ї з дітьми. Виїхати з Енергодара зараз практично немає можливості. Хоча люди, попри все, роблять спроби всякими манівцями звідти вибратися.
На жаль, є й категорія персоналу, які добровільно погодилися працювати на окупанта, і ми це знаємо, і теж про це кажемо. Питання колабораціонізму стане після перемоги одним з перших.
Є ще одна категорія персоналу – працівниці електростанції, які не можуть виїхати, адже одразу після захоплення «атомки» та Енергодара їхні чоловіки або сини пішли воювати у лавах Збройних Сил України. Цих жінок російські загарбники навмисно не випускають з окупованої території.
Після року війни дедалі болючіше постає питання – як вижити в окупації. Хоча працівники мають підтримку від роботодавця у вигляді заробітної плати, проте скористатися українською валютою в Енергодарі практично неможливо.
Люди живуть у голоді, постійній тривозі та неспокої. Персоналу безперервно погрожують, мовляв, сьогодні ви вийдете на зміну, і вас не випустять, поки не виконаєте певні роботи. Ті ж енергодарці, які виїхали, втратили право власності на свої оселі й речі. Практично всі такі помешкання розграбовані. Усе з покинутих будинків чи квартир вивезене або знищене.
Ще одна проблема – виїзд кваліфікованого персоналу за кордон. Бо невідомо, чи повернуться вони. А для підготовки висококваліфікованого персоналу потрібні роки: здобуття професійної освіти, набуття необхідного виробничого досвіду і кваліфікаційних навичок. Після закінчення війни країну треба буде відбудовувати одразу. Як ми будемо це робити, ніхто не знає. На жаль, не знає і наша влада. Про це ми також повинні говорити.
Сьогодні нашим людям нелегко виживати і в умовах окупації, і на мирних територіях, бо українська влада робить безпрецедентні (до того ж в умовах війни !) спроби зазіхання на права трудівників, проводячи злочинні трудові реформи. Тому працівникам і їхнім представникам – профспілкам, доводиться воювати не тільки з ворогом, а й з власним урядом, обстоюючи свої права у цей важкий час.