14 грудня — День вшанування ліквідаторів
14 грудня — День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС
Олександр Забірченко — представник династії енергетиків України
Олександра Петровича Забірченка добре знають і поважають не тільки в Славутичі, а й далеко за межами міста. Це, без перебільшення, людина-легенда. Саме він брав участь у пуску першої української атомної електростанції - Чорнобильської, а під час аварії працював на ЧАЕС і, ризикуючи життям, долучився до ліквідації наслідків техногенної катастрофи. Та й потім ще тривалий час працював на Чорнобильській АЕС, в електроцеху, був профспілковим лідером та улюбленцем колег, які обирали його на цю відповідальну посаду.
У мене з’явилася нагода поспілкуватися з цією надзвичайною людиною, яка попри велику кількість героїчних вчинків, вагомих досягнень і, відповідно, нагород, зі скромністю каже, що не зробив нічого особливого.
Дитинство Олександра Забірченка пройшло у Дніпродзержинську. Тато загинув під час Другої світової війни. Мама — Надія Олександрівна, виховувала трьох дітей: двох доньок і синочка. Змалку привчила багато читати і прагнути навчатися. Вона була завідувачкою найбільшої у Дніпропетровській області бібліотеки, тому діти першими могли знайомитися з літературними новинками і наперебій читали класиків.
«Я був перший у Дніпродзержинську, хто прочитав «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина», — каже Олександр Петрович. Окрім книжок він дуже любить історію, мріяв своє життя присвятити її вивченню, готувався до вступу на історичний факультет. Але на вибір професії енергетика вплинули близькі люди. «Це мій тато, який загинув під час Другої світової. Це дядя Шура, який був курсантом і загинув у 18 років, у перші дні війни. Це рідні брати моєї мами — Кльоміни: Боря, Вітя, Саша. Всі вони були енергетиками, — Олександр Петрович показує світлини своїх близьких родичів і з гордістю розповідає про кожного з них. — Дядя Вітя став автором винаходу машини, яка автоматично запускала «коктейлі Молотова» по танках. Він був головою ради міністрів СРСР, потім проректором Харківського політехнічного інституту. Дядя Саша — Заслужений енергетик СРСР. Під час Другої світової двічі горів у танку, мав освіту 7 класів, але сам складав радіоприймачі. Мої дві сестри, Жанна і Клава, теж обрали технічні вузи. Родина маминої сестри — Олександрови, теж всі енергетики».
У цій сім’ї був ще один Заслужений енергетик СРСР — Іван Іванович Магда, саме він вплинув на вибір місця роботи Саші Забірченка.
Олександр Забірченко опинився на Чорнобильській АЕС і взяв участь у пуску першої української атомної електростанції, був першим секретарем комітету комсомолу ЧАЕС.
Щодо організаторських здібностей, то вони проявились у хлопця ще у шкільні роки. З усмішкою згадує, як поряд з гарними оцінками за знання були незадовільні за поведінку. Найбільшим покаранням була заборона відвідувати уроки фізкультури. Дуже любив ці заняття, а особливо — гру у футбол. Він розповідає, як змалечку рідні дядьки вчили завжди бути першим. Потім це стало доброю звичкою.
Олександр Петрович мав можливості, щоб зробити стрімку політичну кар’єру. Було багато привабливих пропозицій, але він хотів залишитися в професії. Тому ще у 1977 році залишив комсомольську організацію. А пізніше його обрали головою профспілкового комітету. І не дарма, адже у колективі його завжди поважали і шанували. Серед численних нагород — орден «Дружби народів».
У день аварії на Чорнобильській АЕС він повинен був їхати в Київ на футбол «Динамо» (Київ) — Спартак. Але тодішній начальник ДАІ не дав дозвіл на виїзд. Тому Олександр Забірченко цього дня був на робочому місці — на ЧАЕС. «З 600 працівників атомної електростанції, які брали участь у ліквідації наслідків аварії, залишилося 150. Звичайно, було страшно. Всі розуміли, що відбувається. Але всі виконували поставлені завдання», — із сумом згадує він.
Тоді ще не знали, як боротися з ядерним лихом. Не знали і як лікувати тих, хто отримав велику дозу опромінення. Олександр Петрович потрапив до авторитетних медичних закладів. Йому двічі переливали кров. Але багато людей загинуло.
Найчастіше він згадує про Олександра Лелеченка. Працювали разом і були дуже схожі. Обидва веселі, активні, спортивні, завзяті. Багато спільного. «Сашко Лелеченко, заступник начальника по оперативному персоналу, і Толя Баранов, черговий електромонтер, разом з працівниками електроцеху вивели водень з генератора. Толя похований у Москві. Сашко — на Батьківщині, в Новооріхівці, на Миргородщині».
У Олександра Забірченка та Анатолія Кривенка виникла ідея створити музей Олександра Лелеченка в Новооріхівській школі. Цю ініціативу підтримав тодійшній міський голова Славутича Володимир Удовиченко і весь колектив електроцеху ЧАЕС. Олександр Петрович підтримує спілкування з педколективом і учнями закладу, весною організовує поїздки. Йому дорога пам'ять про друга, що трагічно загинув, рятуючи світ, і люди, які зберігають пам'ять про друга-героя в своїх серцях.
Щодо роботи на Чорнобильській АЕС, то Олександр Петрович працював там з 1974 року по 1996-й. Але до нині продовжує спілкуватись із колегами з електроцеху, добрим словом згадує ЧАЕС, АРС, з великою повагою відгукується і пишається тим, наскільки відповідально і професійно виконував свої трудові обов’язки персонал станції на чолі з Валерієм Сейдою під час окупації станції російськими військами.
Сьогодні династія енергетиків родини Олександра Забірченка поповнюється новими іменами. Син Павло працює начальником лабораторії якості сертифікації і стандартизації в ВП «Атомремонтсервіс». Онук Олександр також працює в АРСі на посаді інженера. Онук Костя навчається на айтішника, а онука Ліза вчиться на юриста. Найменшій онучці Каті ще тільки 6 років. Але, можливо, у подальшому вони також продовжить родинну династію у сфері енергетики.
Олександр Петрович залишається активним громадянином Славутича. Уже багато років він працює у складі громадської ради з розвитку міста, яку очолює Володимир Удовиченко. Опікується улюбленим містом, допомагає молоді у вирішенні важливих питань сьогодення та ділиться досвідом щодо прийняття виважених рішень. Не втрачає почуття гумору і віри у краще.
Олександра ЛАТИШЕВА,
Наш Славутич