Розповідь очевидця
Розповідь очевидця
«Російський паспорт отримувати відмовилася — ця ганчірка мені не потрібна»
Мешканка Енергодара Олена, справжнє ім’я якої ми не розкриваємо з міркувань безпеки, працювала на Запорізькій АЕС понад 24 роки. Після окупації міста жінка залишалася тут і виконувала свої професійні обов’язки. Життя під ворожим триколором ставало дедалі нестерпнішим, тож прийняла рішення виїжджати. Про початок повномасштабного вторгнення, захоплення ЗАЕС росіянами та життя в окупації — з перших вуст.
ЖИТТЯ ДО
Я прийшла на станцію юною практиканткою в 1998 році, після закінчення вишу. Одразу знайшла спільну мову з колегами та поступово вливалася в робочий процес. До початку повномасштабного вторгнення мала посаду керівника середньої ланки. Крім роботи на ЗАЕС, активно займалася громадською діяльністю у місті.
Маю двох дітей, молодша донька ще маленька. Я любила свою роботу, своє життя, проте навіть уявити не могла, як усе зміниться в лютому 22-го.
ПОЧАТОК ВТОРГНЕННЯ
Було важко повірити в те, що відбувається. Це нагадувало якийсь фільм жахів. Хотілося просто бігти з цього «кінотеатру». Але то тепер була наша реальність.
Наш останній «мирний» робочий день був 28 лютого. Спочатку ми сиділи у бомбосховищі, згодом персонал вивезли зі станції автобусами, бо була загроза її захоплення. Величезні колони росіян заїхали на ЗАЕС на початку березня. Вже 15 числа керівництво сказало виходити на роботу. Коли побачила наш понівечений учбово-тренувальний центр і згорілий танк, що був накритий маскувальною сіткою, у мене потекли сльози — було дуже страшно. На прохідній ми стояли в довжелезних чергах, чекали, поки нас пустять на територію станції. І весь цей час, щодня на даху адміністративного корпусу стояв снайпер, який стежив за нами через приціл.
«АСВАБАДІТЄЛІ»
Нас усіх прискіпливо перевіряли росгвардійці — кремезні, як на підбір, чоловіки в якісній бойовій екіпіровці зі зброєю. Вони не дивилися нам в очі, лише іноді робили зауваження, що ми надто явно демонструємо своє невдоволення через їхню присутність. Вони нас боялися! Бо прийшли не завойовувати, а «асвабаждать». Їм так промили мізки, що вони були не просто здивовані, а шоковані, що ми не зустрічали росгвардію радісно з хлібом-сіллю.
Були й так звані «чмобіки» — низькорослі безхатьки зі східною зовнішністю та жахливим акцентом. Вони жили в інженерному корпусі наче в дитячому таборі, не розуміючи, де знаходяться. Ти прийшов на роботу, займаєшся своїми справами, аж раптом дивишся у вікно, а там іде такий чмоня з рушничком митися в туалеті адмінкорпусу… Цікаво, що ці російські солдати навіть не розуміли, де перебувають! — питали, мовляв, що це у вас за завод?!
Іноді вони влаштовували показові кіношки з перестрілками. Мабуть, приїжджали їхні журналісти і треба було показувати бійки з укронацистами.
НАПОЛЕГЛИВА АГІТАЦІЯ
Персонал станції працював у межах правового Кодексу України. Таких співвітчизників, щоб зустрічали радісно окупантів, я особисто не бачила. Але, так, деякі були, скажімо, лояльні до співробітництва з росіянами з різних причин (як, наприклад, родичі в росії). До того ж періодично нас примусово збирали в актовій залі та агітували підписувати контракт з «Росатомом». І наш перший колаборант Мішин представляв агітників словами «прошу любить и жаловать». Бував присутній також Ренат Карчаа, який дивився в очі й так упевнено казав на біле чорне, що мимоволі виникало питання: хто з нас не в порядку?
Якось нас учергове зібрали і сказали, що Україна навмисне вимкнула енергопостачання станції, тож саме вона у такий спосіб планує влаштувати техногенну катастрофу. Окупанти запевняли, що саме вони наша єдина надія на порятунок, бо вони можуть підключити станцію до російського живлення. На кожних зборах серед іншого наголошувалося, що атомник — це людина без національності, це патріот підприємства! Й оскільки так сталося, ми маємо прийняти цей факт і працювати для того, щоб наше підприємство функціонувало. Лякали прильотами від української сторони. Що потім чекаєш кінця робочого дня, приходиш додому, йдеш на 9-й поверх, ловиш українського оператора і читаєш, що насправді відбувалося. Загалом маю сказати, що з нами працювали професіонали-агітатори, беззаперечно. Хоча з тих, хто підписували угоди, більшість були після «підвалів», або налякані погрозами розправи сім’ї. Декого задобрювали, пропонуючи значно більшу зарплату.
Одного разу на таких зборах я наважилася запитати, що буде з тими, хто відмовиться співпрацювати з «Росатомом»? Наступного ж дня у мене забрали перепустку і відтоді я більше не з’являлася на станції. Це було наприкінці минулого року. Так я почала працювати віддалено та консультувати колег з певних робочих питань, щоб хоч якось вижити і відволіктися від усіх жахливих подій.
ПРИМУСОВА РУСИФІКАЦІЯ
Жити у місті ставало дедалі складніше. З приходом темряви вулиці наче вимирали, лише деінде у вікнах будинків горіло світло (може, відсотків 10%). Час від часу були прильоти — помирали невинні цивільні… Пам’ятаю страшний обстріл 1 вересня 2022 року. Тоді загинула жінка у власній квартирі — у шию прилетів осколок…
В окупації постійно перебуваєш у напрузі та боїшся за своє життя. Росіяни могли зупинити тебе просто на вулиці, забрати телефон та перевірити, з ким спілкуєшся, на які сайти заходиш. Український зв’язок у місті був лише на високих поверхах деяких багатоквартирних будинків. Встановлювати VPN на телефон, щоб дивитися український контент заборонялося — штраф 600 000 рублів. У мене був прихований телефон з VPN, на ньому я вмикала наші «Єдині новини», щоб бути у курсі подій.
Крім цього, місцевих змушували отримувати російські паспорти. Якось я їхала на велосипеді до своєї матері, яка живе в селі неподалік Енергодара. Шлях проходив через блокпост, де мене зупинили російські військові й вимагали документи для перевірки. Російський паспорт я отримувати відмовилася — ця ганчірка мені не потрібна. А на блокпостах зазвичай казала, що ще стою в черзі за паспортом. Але того разу окупанти вже чітко дали зрозуміти: не буде паспорта — більше не пропустять. Ще один відчутний важіль тиску — продаж ліків тільки за російським паспортом. У моєї колеги хвора дитина, котра постійно потребує ліки, без яких не може існувати. Як їй бути? І як бути ще сотням людей, які стали заручниками цієї жахливої ситуації?! Терпіти той терор вже не було сили, тому я якнайшвидше прагнула виїхати з міста… Тоді вже працювала в Києві тимчасова адміністрація з працівників ЗАЕС, котрі виїхали з Енегодара, і невдовзі я з дочкою покинула місто також.
НЕЗЛАМНИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ ДУХ
В Енергодарі більшість людей підтримує Україну. Навіть в окупації у місті стало чути дедалі частіше українську мову, хоча більшість мешканців раніше були російськомовні. Пригадую ситуацію на центральному ринку. Кілька разів на тиждень у місто приїжджала жінка з різноманітною домашньою продукцією. Біля неї завжди були великі черги. Цікаво, що всі люди у черзі спілкувалися українською, незважаючи на постійну присутність окупантів. Я дуже любила туди ходити, це в нас був такий осередок українського спілкування. Як ковток свіжого повітря в окупації.
А ще часто згадую молодого бійця, який працював у нас на ЗАЕС водієм. Під час штурму станції окупантами його побратима було вбито, його поранено, внаслідок чого довелося ампутували ногу. Та навіть після всього пережитого юнак оптимістично налаштований жити та змінювати світ на краще. Наші люди незламні!
Вірю, що Україна переможе!
Газета «Атомник України» №23 (1145)