Пережити окупацію в Зоні відчуження

Розповідь очевидця

Пережити окупацію в Зоні відчуження

Відповідальність перед новонародженою донькою і близькими, допомога односельців та відчуття того, що живеш на рідній землі — саме це допомогло Вікторії Штефан, співробітниці зони ЧАЕС, втриматися від відчаю та вистояти на початку повномасштабного вторгнення російських загарбників.

Пані Вікторіє, ви — корінна чорнобилянка?

Так, я народилася тут, звідси мої діди-прадіди. Після аварії на ЧАЕС моїх батьків з трирічною мною евакуювали, ми отримали квартиру в Бучі. До Чорнобиля я повернулася вже 2018 року. Спочатку просто приїхала до тітки на відпочинок після багатьох років напруженої роботи у банківській сфері. Згодом зважилася на переїзд, знайшла тут роботу. Нині я начальник кошторисно-договірного відділу служби капітального будівництва. І хоча зарплату економіста в Києві й тут не можна й порівняти, душевний спокій, який дарує життя на дачі, у селі Дитятки під Чорнобилем, для мене виявився ціннішим.

І саме в селі Вас застала звістка про війну?

Так. Десь о пів на шосту зателефонувала подруга, повідомила, що через Прип’ять йдуть танки. Спросоння — а я лише півгодини тому заколисала свою маленьку Катерину — навіть не повірила в те, що таке можливо. Була лише одна думка: це ж якими ідіотами треба бути, щоб пертися через Зону відчуження? Втім, потужний вибух, який пролунав неподалік, швидко переконав у тому, що повномасштабна війна дійсно почалася. Сон як рукою зняло. Я почала дзвонити близьким і переконувати, що в містах залишатися не варто.

Ви одразу вирішили нікуди не виїжджати з Дитяток?

На те було кілька причин. По-перше, з крихітною дочкою та мамою, яка зламала ногу і не могла пересуватися, можливостей для маневрів не було. По-друге, я розуміла: тут у мене є свердловина, є дрова — хай буде тісно, але в теплі! Бо що робити у місті, якщо не працюватимуть комунікації?

І для скількох людей Ваша дача стала прихистком?

Нас зібралося три родини, п’ятнадцятеро осіб. Серед них семеро дітей — наймолодшій не було й місяця, найстаршій — 16 років.

Чи вдавалося бодай якось уберегти малечу від переживань?

Звісно, коли навколо все гупало, ляскало і рвалося, діти лякалися. Тому я повсякчас їх переконувала, що нас не чіпатимуть, бо ми не військові. Дітям дали чіткий алгоритм дій: щойно вони чують якийсь гуркіт — негайно ховаються в хаті. Всередині ми облаштували підвал, однак зазвичай не бігали до нього. Я інтуїтивно відчувала, що для малих більшим стресом буде метушня і сидіння в підземеллі, ніж просто перебування в будинку.

Переконання «я в будиночку, а отже, нічого не станеться!» може спрацювати для дітлахів. Дорослі ж, напевно, усвідомлювали, що зіткнулися з безпрецедентною небезпекою?

Наше село було в оточенні, але, на щастя, не під окупацією. Росіян ми бачили тільки двічі, коли вони приїздили грабувати магазини на околицях. Виносили все, аж до жіночих прокладок і батарейок. Крали дитячі іграшки — потім з’ясувалося, що вони роздавали їх по сусідніх селах, видаючи за свою гуманітарну допомогу.

Та все одно воєнні дії розгорталися дуже й дуже близько від нас. Коли ти протягом 15 годин чуєш, як неподалік гуркотить танкова колонна — це страшно. Мого односельця і його сина, коли вони трапилися на очі танкістам, розстріляли на місці.

Коли над тобою пролітає ворожа авіатехніка, стає моторошно. А пілоти літали так низько, що я навіть зі своєю короткозорістю могла роздивитись, які на них окуляри і шоломи.

Та були й приємні моменти. Ви не уявляєте, як ми раділи, коли бачили, як збивають гелікоптер! Або підраховували, що на територію білорусі повернулося менше літаків, ніж вилітало. Говорячи про таку «радість», тільки згадую, якою пацифісткою я була до війни. Та я жука намагалася випадково не розчавити! А зараз стосовно цих нелюдів усе змінилося. Я радію їхнім смертям.

Яке випробування було найтяжчим?

Відсутність зв’язку. Ми не знали, що відбувається за кілька населених пунктів від нас, боялися, що їх уже просто немає. Не відомо було, що з нашими рідними, і ми не могли повідомити їм, що живі. Наші знайомі, знаючи, де ми лишилися, подумки поховали нас із сотню разів.

Тож коли ми знайшли місце, куди хоч трохи досягав мобільний зв’язок, були щасливі. Добре, що у чоловіка були залишки пального, щоб туди дістатися. Коли я змогла повідомити в робочий чат, що вціліла, колеги дуже раділи.

Згодом, після деокупації, прийшли і страшні звістки. Дізналася, що росіяни зробили з моєю рідною Бучею, де я росла і навчалася, скількох моїх друзів вони вбили.

То все ж, після всіх жахів, які вам судилося пережити, залишились і світлі спогади?

Так, і вони пов’язані з нашими односельцями. Ми безмежно вдячні нашій сільській голові Світлані Іванівні Онис. Ризикуючи життям, вона виїжджала з оточеного села і якимось дивом знаходила фермерів, які передавали молоко і м’ясо, знаходила гуманітарку. Потім розподіляла допомогу серед мешканців села. Без такої підтримки ми не змогли б пережити окупацію, наявних припасів не вистачило б на всіх . Тож я зрозуміла: в селі, де всі одне одного знають, тобі не дадуть померти. Єдність перед лицем загрози — це величезний здобуток українців.

«Атомник України» №22 (1144)