Головний напрям діяльності вашої профорганізації?

2024, 6
   

Зона відчуження: зміна філософії робіт

22.04.2021

Зона відчуження: зміна філософії робіт

Сьогоднішня публікація — спогади представника Атомпрофспілки у Чорнобильській об’єднаній організації профспілки Миколи Тетеріна, ліквідатора 3-ї категорії, чи як сам себе називає Микола Васильович, ліквідатора «другої чорнобильської хвилі». Роздуми про минуле, сучасне, а також і майбутнє зони відчуження, з якою міцно пов’язала його примхлива доля. Бо багато років тому молодим хлопчиною після закінчення технікуму Микола потрапив за направленням з російського «міста наречених» Іваново аж до Києва. І власне на суднобудівному заводі «Ленінська кузня», де він почав працювати електриком за розподілом, знайшов свою майбутню дружину Ніну. Відслужив армію, повернувся на завод, закінчив КПІ, працював начальником лабораторії контрольно-вимірювальних приладів. «Коли завод став розвалюватися, у 1995-му, дружина також перейшла у Чорнобильську зону відчуження, де я вже трудився з 1988-го», — згадує Микола Тетерін.

Чорнобильська зона відчуження стала для Миколи Васильовича не просто місцем роботи, по суті, рідною домівкою. За 30 років пройшов її уздовж і поперек, тут усе знайоме йому до дрібниць. Як людина, котра давно працює у зоні відчуження, і з нею, і з людьми, які тут трудяться, споріднився, «запустив коріння», сприймає все дуже близько до серця і відчуває відповідальність за те, що тут відбувається і відбувалося.

Зона причетності

— Спочатку була особлива атмосфера, — згадує Микола Тетерін. — Зараз, на жаль, вже не така. Але коли я прийшов у 1988-му, було тут майже по-родинному. Якщо ти стоїш, наприклад, на дорозі, тобі треба далі їхати, зупиниться будь-яка (приватна, державна) перша ж машина — тебе обов’язково підберуть. Дуже тісними були міжособистісні стосунки, нормою були взаємодопомога, доброзичливість, одне слово, братські почуття. Тоді був і колектив єдиним, не було ще такого розділення за виробничими завданнями. Мало значення і те, що жили разом поза домівкою, в гуртожитку, що само по собі змушувало людей зближуватися.

Це, треба сказати, створювало і проблеми. Був певний ризик для сім’ї: якщо родина була не дуже міцною, частенько сім’ї розпадалися. З людей, які давно працювали і пам’ятають ту першу, післяаварійну, зону, залишилося до десятка осіб. Ліквідатори з 86-го року помирають, а ті, хто вижив, дуже сильно хворіють. Ліквідатори 87-90-х — це вже інша історія. Уже не було таких високих рівнів радіації і таких небезпечних робіт теж. Тому треба розділяти ліквідаторів 86-го року і нас, як я вважаю, умовних ліквідаторів. На той час, як я потрапив на роботу до зони відчуження, ситуація вже поліпшилася, проте уздовж доріг їздили поливальні машини, спеціальним розчином обробляли територію, щоб не підіймався пил. Використовували ми, звичайно, індивідуальні засоби захисту.

Фахівців у зоні відчуження катастрофічно не вистачало

Микола Тетерін почав працювати у Чорнобильській зоні відчуження з 20 червня 1988 року. До того на заводі «Ленінська кузня», де він був головою профкому, стався конфлікт між роботодавцем і працівницею, членом профспілки.

— Роботодавець, начальник відділу не дав згоди на більш пізній вихід на роботу (у жінки була мала дитина). Довелося втрутитися, заяву працівниці задовільнили, проте мені створили такі умови, що змушений був звільнитися. Почав шукати роботу, а тут мені знайомий запропонував поїхати у зону відчуження. Я до цього там нікого не знав. Та мене одразу взяли начальником дільниці контрольно-вимірювальних приладів і автоматики. Обслуговували усі прилади на всіх енергетичних об’єктах, які існували на той час у зоні. Працював за різними графіками: 15/15 і 20/10, бувало, виходив і через тиждень, усе залежало від ситуації.

А ситуація була така, за словами Миколи Тетеріна, що фахівців катастрофічно не вистачало. У 1986-му працювали, в основному, за комсомольсько-партійними призовами і відрядженнями. Одразу після аварії поширення будь-якої інформації про Чорнобиль трактувалось як «наклеп на радянську систему» або ж «поширення панічних чуток». Як одне, так і інше — суворо заборонялося. У повідомленнях просто подавалося: «на Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, яка призвела до ушкодження одного з реакторів». Але потім настав період так званої гласності. І до того приховування інформації про Чорнобильську катастрофу змінилося на поширення найрізноманітніших чуток і страшилок.

— Перші ліквідатори почали залишати зону відчуження, а заміни їм не було: налякані аварією люди боялися тут працювати. Якийсь час приїздили сюди або авантюристи, або ж ті, хто мав особисті проблеми. Великий дефіцит кадрів особливо гостро відчувався до кінця 1989 року. У 1989-му почали заселяти Славутич, туди спочатку переселяли станційників, які мешкали у Києві. Частина з них відмовилася їхати у Славутич, залишились у столиці. Тоді вийшов наказ, за яким їм було видано так званий вовчий квиток: заборона працювати у зоні відчуження. Але влада швидко зрозуміла, що інші люди в зону не прийдуть, а київські фахівці були висококласними, тому рішення було скасовано. І наприкінці 1989-го, у 1990-му почали повертатися в зону відчуження колишні станційники з київською пропискою.

На той час уже було збудовано тимчасове вахтове селище Зелений Мис. Усі вахтовики їздили звідти на роботу на Чорнобильську атомну електростанцію. І треба було бачити оті величезні «каравани», коли працівники їхали на вахту, а заїжджали вони в один день… Автобусів одночасно курсувало по кілька десятків: з селища на станцію, зі станції — у Зелений Мис чи у Чорнобиль. Я сім років жив у Зеленому Мисі. Вважалося, що престижніше було оселятися на вахті у Чорнобилі, бо не треба було годину витрачати на дорогу, але місць у Чорнобилі усім не вистачало.

У Славутич їхали зі всього Союзу, Прип’ять ще тоді була жива

Тим часом до Славутича почали приїжджати з усього Союзу. Річ у тім, що через півроку роботи на ЧАЕС можна було у Славутичі отримати квартиру.

— Це був значний стимул, особливо для молодих, — каже Микола Тетерін. — Славутич збудували дуже швидко і досить якісно, я у той час також був залучений до контролю за цим. Місто будував увесь Радянський Союз. Згадка про це залишилась у назвах кварталів: вірменський, грузинський тощо. У 1987-му почали будівництво і за кілька років уже красувалося місто, розбудовувалася інфраструктура. Це також рятувало ситуацію з кадрами, бо для працівників не вистачало житла, а в Чорнобилі приватні будинки були практично усі заселені. Працювали і жили вахтовики, щоправда, й у Прип’яті, тоді вона ще була «жива». Моя ділянка роботи там теж була. Подавали на місто тепло з Чорнобильської атомної електростанції, бо запустили у роботу один з енергоблоків. У Прип’яті була чудова оранжерея, я їздив туди налаштовувати тепло. Вирощували квіти, огірки на насіння і продавали цю продукцію за кордон. У місті були філії заводів. У Прип’яті жило багато людей, які працювали у зоні відчуження, для них облаштували гуртожитки. Робочою була інфраструктура, працював басейн. Одне слово — життя вирувало. Було дуже багато цікавих планів. І здавалося, що перспектива була. Але з 1990-х, з розпадом Союзу, життя тут почало «всихати». Прип’ять проіснувала до 2000-го року, до остаточної зупинки Чорнобильської атомної електростанції.

Зона профспілкової відповідальності

Микола Васильович вважає себе виробничником за характером, у Чорнобильській зоні відчуження дійшов професійними сходинками до директора підприємства теплових та електричних мереж (ПТЕМ). Але маючи у своєму характері таку відмінну рису як відповідальність, не міг не стати також і профспілковим активістом, взяти на себе відповідальність за людей.

— «Затягнуло» мене до чорнобильської профспілки ще у 1990-му. Практично на другий рік роботи у зоні відчуження я вже був обраний до профкому ПТЕМ. Потім мені запропонували стати звільненим головою профкому. Був головою трудового колективу.

Згодом обрали членом Центрального комітету Атомпрофспілки. А 7 лютого 2007 року мене призначили на посаду представника Атомпрофспілки у Чорнобильській територіальній організації профспілки (ЧТОП), яка того ж року була перейменована у ЧООП. Це призначення відбулося також за рекомендацією і наполяганням директорів чорнобильських підприємств, бо вони бачили, як погіршується ситуація у зоні відчуження. І десь з того часу, уже 15 років, моя трудова зайнятість стала виключно профспілковою. Мене обирали на п’ять років уже тричі поспіль, фактично одноголосно. Люди довіряють мені, але й вимагають захисту. Я потрапив у профспілкову колію, бо довіру мушу і хочу виправдати.

Профспілкова робота з кожним роком змінює свій напрям. У 2006-му, за рік до мого приходу на посаду представника Атомпрофспілки, у ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС «порізали» доплати і забрали пільги. Коли я обійняв профспілкове представництво у зоні 2007 року, три місяці не платили зарплату. Люди волали: нехай уже не годують, не опалюють робочі й житлові приміщення, але зароблене віддайте! Довелося, насамперед, займатися цим. Наступні роки я добивався відновлення Першого списку, пільгових пенсій, доплат. Пощастило це зробити частково і завдяки тому, що прем’єр-міністром стала Юлія Тимошенко (18 грудня 2008 року), а міністром з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (якому тоді підпорядковувалася зона відчуження) став Володимир Шандра. Вони дійсно опікувалися проблемами чорнобильців і допомогли збільшити доплати, відновити право на пільгову пенсію.

Зона низьких зарплат

— Ситуація з оплатою праці у Чорнобильській зоні відчуження почала різко погіршуватися з 90-х, коли розвалився Союз, — зазначає Микола Тетерін. — А в 1992-му з фінансуванням була катастрофа: не знали як прожити і прогодувати сім’ю, хоча працювали і я, і дружина. Ситуація потроху почала вирівнюватися до 1995 року. Але з 1996-го знову різко погіршилася. Бо того року в зоні відчуження змінили систему оплати праці. До 1996 року у працівників зони була подвійна тарифна ставка плюс 50 відсотків премії — практично потрійний тариф. Заробітна плата була високою порівняно із середньою по країні — у кілька разів вищою. Але це виправдано тим, що необхідно було залучити людей до роботи у зоні відчуження. І що робота ця була пов’язана зі шкідливими радіаційними факторами.

Робота була не з легких. Пропрацюєш 20 днів поспіль, повертаєшся як вичавлений лимон, за десять днів стан не відновлюється. Той фактор, що платили добре, утримував фахівців, працювати у зоні відчуження було престижно. Доплат не передбачалося, але зарплата була достойною, і на мій погляд, такий підхід до оплати праці у зоні відчуження був найвідповідніший. Спочатку доплати дорівнювали сумарно одинарному тарифу. Але рівень доплат зафіксували, вони були не прив’язані до мінімальної заробітної плати і не індексувались як заробітна плата. Як наслідок, за десять років доплати перетворилися в мізер, динаміка зростання заробітних плат різко уповільнилася.

Фарисейство від влади

— 2006 року у нас забрали також право на пільгову пенсію. Цікаво, але такі «подарунки», якось так співпадало, держава робила саме на десятиріччя, двадцятиріччя, тридцятиріччя роковин Чорнобильської трагедії… Якщо проаналізувати першопричини невиконання владою взятих зобов’язань перед «чорнобильцями», треба згадати, що Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», на основі якого отримують пільги ліквідатори і введені категорії, приймався ще за часів Союзу з міркувань, що фінансувати цей закон буде союзний бюджет. Після розпаду Союзу Україні довелося зобов’язання взяти на себе. Але профінансувати зобов’язання за цим законом у повному обсязі Україна не в змозі. Можливо, треба було з самого початку це визнати і прийняти більш відповідні для України заходи. Але влада почала «урізати» Закон постановами Кабміну. І зараз ми дійшли до такого абсурду, що практично усі норми Закону не виконуються. Проте влада продовжує робити гарну «міну», коли погана гра. І цього року, на 35-ті роковини аварії на ЧАЕС, пенсіонерам, ліквідаторам першої категорії, усі вони інваліди, планують збільшити максимальну пенсію до 30 тисяч гривень. Але таких пільговиків, ліквідаторів першої категорії, на сьогодні можна перелічити на пальцях рук. Для основної маси чорнобильців цей «подарунок від влади» не має жодного значення. Однак влада на весь голос в інформаційному просторі заявляє про турботу про чорнобильців. Я називаю це — фарисейство від влади.

Щоб вирішити проблему, треба доходити до кипіння

— У рік 35-х роковин трагедії два з половиною місяці значна частина працівників зони відчуження сиділи без зарплати. Виплатили її лише 17 березня після наших заяв, що будемо збирати людей на протестну акцію під Міністерством фінансів. Таке враження, що у стосунках із владою треба доходити до кипіння, інакше проблеми не вирішуються. У цьому головні причини усіх чорнобильських проблем — у ставленні до нас держави: влада нас не чує і не бачить, доки не наробиш великого галасу. Щоб чогось домогтися, доводиться владі постійно про себе нагадувати, лише тоді є якісь зрушення. У 2021-й ми увійшли з непоганими результатами, добилися минулого року підвищення зарплати, Міністерству соцполітики додали 592,5 млн гривень до бюджетної програми, за якою фінансуються доплати за роботу у зоні відчуження. Увійшли у рік з надією, що будемо отримувати ці доплати регулярно, а не так, як це у нас щоразу буває: до середини року платять, потім — традиційні перебої з виплатами, і тільки під кінець року влада про нас згадує і нам гроші повертають. Є надія, що будуть вирішені питання нашої медсанчастини, у Міністерстві охорони здоров’я, під час зустрічі із заступником міністра, нас у цьому запевнили.

Віддаленість від проблем зони відчуження і необізнаність представників влади з цими проблемами продемонстрував і приїзд до нас у березні цього року депутатів Верховної Ради з Комітету ВР з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів. Я у своєму виступі розповів про критичну ситуацію у зоні відчуження. Від депутатів — жодних запитань. Тільки голова Комітету Галина Третьякова закинула мені: «Ви, напевне, нас дезінформуєте». Довелося їм усю інформацію всунути до рук на папері.

Основне завдання підприємств зони відчуження — бар’єрна функція

Спеціалізовані підприємства, які займаються окремими напрямами, почали утворюватись у зоні відчуження з 1987 року. Перші серед них: підприємство теплових електричних мереж, житлово-комунальне господарство, підприємство зв’язку тощо. У перші роки у зоні активно займалися захороненням радіоактивних відходів, бо основна проблема була — прибрати радіацію, особливо там, де її було багато. Згодом перейшли до більш планової роботи.

— Бар’єрна функція, попередження виносу радіонуклідів із зони залишається основним завданням, хоча проблема ця є не такою гострою, як у перші роки, — зазначає Микола Тетерін. — В останні роки у Чорнобильській зоні відчуження відбулися значні зміни: її розділено на десятикілометрову промислову зону, яку практично ніколи не буде передано у народне господарство. На іншій, двадцятикілометровій частині зони відчуження, де ситуація трохи краща, створили біосферний заповідник. Цей розподіл зони для нас не дуже зрозумілий і з моєї точки зору не логічний: заповідна зона поруч з промисловими об’єктами… Але причина цих змін насправді в тому, що змінилися підходи до існування і завдань зони, змінилась у зоні відчуження сама філософія робіт.

Бізнес-плани на Чорнобильську зону

— Зона відчуження переживала різні періоди з огляду на завдання і роботи з ліквідації наслідків аварії. Зараз прийшли нові люди, нові керівники із зовсім іншими поглядами. Вони вже нас багато в чому не розуміють, а ми не зовсім розуміємо їх. Це люди бізнесу, виховані інакше: більше в характері прагматичності, жорсткості, менше людських сентиментів, вони не знають наших традицій. Вони дивляться на зону як на можливість заробити гроші. Тобто сьогодні Чорнобильську зону відчуження намагаються перетворити на територію, яка буде здатна утримувати себе і заробляти сама на себе гроші. Яка повинна реабілітовуватися, відновлюватися, а разом з цим ставати зоною туризму і розвиненої промисловості. Звісно, не все тут можливо запровадити. Але, тим не менше, існує багато проєктів. Наприклад, зараз проводяться переговори про будівництво тут сміттєспалювального комплексу для Києва і Київської області. Там же сміття буде сортуватися: частина спалюватиметься, частина перероблятиметься, вироблятиметься електроенергія. Хочуть побудувати завод, є такі плани, для переробки використаних батарейок, які ми вивозимо зараз до Румунії. Поки що в Україні немає взагалі такого заводу. Побудували вже сонячну електростанцію невеликої потужності, вона розташовується в Чорнобилі. І нас усе більше орієнтують на те, щоб Чорнобильська зона відчуження відшукувала можливість знаходити позабюджетні кошти. Можна сказати, на сьогодні для зони відчуження — це такий тренд.

Та все одно більша частина робіт у зоні відчуження фінансуватиметься й надалі з бюджету. У нас у Конституції записано: ліквідація наслідків аварії — державна турбота. Допоки не знімуть з експлуатації Чорнобильську атомну електростанцію, а це відбудеться не скоро. У такі роботи ніхто не буде вкладати приватні інвестиції. Поховання радіоактивних відходів — це теж в основному державна турбота. Навряд чи хтось із приватників колись до цього буде допущений. Лісове господарство, заповідник — теж державні структури і фінансуватимуться з держбюджету. Хоча вже зараз частина коштів на заробітну плату надходить від туристичного бізнесу…

Лілія СОКОЛОВА,

Газета «Атомник України» №16

 

Читайте також:

26.03.2024
Працюємо у мінімальній кількості
Працюємо у мінімальній кількості
Виробництво сірчаної кислоти – невід’ємна частина складного технологічного процесу виготовлення уранового оксидного концентрату. Розуміючи це, працівники сірчанокислотного цеху ГМЗ...
07.03.2024
Ми віримо у Перемогу і обов’язково її здобудемо!
Ми віримо у Перемогу і обов’язково її здобудемо!
Герой нашої сьогоднішньої публікації – Василь Зубенко, захисник, який мужньо боронить Батьківщину на найгарячіших напрямках фронту. Кілька тижнів пресслужба...
07.03.2024
Молодіжному руху атомників – 30!
Молодіжному руху атомників – 30!
У березні 1994 року, з прийняттям в Атомпрофспілці «Положення про секцію «Молодь», зародився молодіжний рух, який згодом перетворився на...
05.03.2024
2 роки окупації ЗАЕС. Ядерні злочини росії
2 роки окупації ЗАЕС. Ядерні злочини росії
4 березня 2022 року російські окупаційні війська із застосуванням важкої зброї окупували ЗАЕС. Внаслідок збройного штурму були пошкоджені будівля...
останні публікації
28.03.2024
Держатомрегулювання: черговий шантаж окупантів
Наміри російських окупантів вивести енергоблоки ЗАЕС на енергетичні рівні потужності несуть велику небезпеку виникнення аварій з радіаційними наслідками, які...
27.03.2024
Колдоговір на ПАЕС виконано
​На Південноукраїнській АЕС відбулись колдоговірна та звітна профспілкова конференції. Делегати від цехів та підрозділів підприємства заслухали звіти про виконання...
27.03.2024
Понад 500000 грн — наша допомога армії–2024
Коли рідна країна потерпає від ворожої навали, одним із найголовніших завдань кожного стає наближення Перемоги. І Атомпрофспілка активно бере...
26.03.2024
На РАЕС відбулися звітні конференції
На Рівненській АЕС провели звітну конференцію трудового колективу з виконання Колективного договору НАЕК Енергоатом у 2023 році та звітну...
25.03.2024
Нова Доповідь Місії ООН з прав людини в Україні
22 березня 2024 року у Києві Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ) презентувала свої нові дослідження...