Інститути життя Руслани Пасечник
Інститути життя Руслани Пасечник
З дитинства Руслана запам’ятала життєве правило, якого вчила її мама. А вона казала: «Ніколи і ні на кого не ображайся, доцю. Бо якщо людина хотіла тебе образити, не дай можливості їй возрадуватися, що вона добилася свого. А якщо зробила це ненароком, то сама вже давно картає себе...». «Це правило тримає мене по життю, допомагає у спілкуванні з людьми», — каже голова первинної профспілкової організації відокремленого підрозділу «Складське господарство» ДП НАЕК «Енергоатом» Руслана Пасечник.
Мама пішла з життя, коли Руслані було сім рочків. Вони залишилися з батьком удвох з чотирирічним братиком. Деякий час з ними жила бабуся, а потім малому Васильку за матір стала старша сестричка. Вона опікувалася ним завжди. Зуміла сама здобути вищу освіту (і не одну!) і брата примусила. Спочатку дівчина після закінчення восьмого класу поступила у Сарненське вище училище на нівелювальника. З відзнакою закінчивши його, зрозуміла, що училище — це не межа в освіті, подала документи у Харківський фінансово-економічний інститут на факультет «економіка підприємств». Провчившись чотири роки на стаціонарі, змушена була за рік до захисту диплома перевестися на заочне відділення і повернутися додому, до Кузнецовська, бо у тата почалися проблеми зі здоров’ям.
Брат підріс і треба було думати про його подальше навчання після закінчення технікуму. І хоч він дуже боявся вступати до вищого навчального закладу, бо знань було недостатньо, умовила його подати документи у Рівненський інститут водного господарства на механічний факультет. «Важливу роль у нашому житті відіграють небайдужі люди і звичайнісіньке везіння. У приймальній комісії інституту був викладач із Сарненського училища, який добре мене знав, — розповідає Руслана Василівна. — Він сказав, що на механічний факультет абітурієнти складають іспити в один день і в одній аудиторії з абітурієнтами факультету менеджменту. Запропонував мені поступати разом з братом і допомогти йому. В підсумку — брат поступив та ще й на бюджетне місце! Склала іспити і я, правда, на заочне відділення».
Яким же було здивування Руслани, коли у серпні їй надійшов виклик на навчання. Через рік вона вже й так мала стати дипломованим спеціалістом, навіщо та друга освіта?
Але тато сказав: «Навчання за плечима не носити. Вчись, доню, тим паче, ти така, що й малого витягнеш». Брат успішно закінчив інститут і вже багато років Василь Васильович Кравчук працює на РАЕС, починав слюсарем в енергоремонтному підрозділі, нині — старший майстер. Він одружений. Має двох діток.
Підростає синочок Дмитрик і у Руслани Василівни з чоловіком Олександром Миколайовичем. Окрім того, вона ще й дуже молода ... бабуся. Бо падчерка, яку виховувала, як рідну доньку, подарувала їм онуку. Життя складається якнайкраще, треба тільки радіти йому, але огортає, все ж таки, смуток, бо дуже шкодує Руслана за батьками (тата не стало три роки тому). «Поки батьки живі, до тих пір ми діти», — каже вона. Руслані Василівні довелося подорослішати дуже рано, навчитися триматися на плаву у цьому житті та ще й допомагати іншим.
Ось ця її готовність допомогти ближньому, а ще небайдужість, активність, чіткі життєві орієнтири і відіграли, напевно, вирішальну роль у обранні її головою такої не простої за структурою профспілкової організації, як у ВП «Складське господарство» ДП НАЕК «Енергоатом». Завідувачка першого складу Рівненського відділення Тетяна Брой так охарактеризувала профспілкового лідера: «Вона дуже людяна і порядна». Такі слова доводилося чути щоразу від спілчан, коли йшлося про Руслану Пасечник. «Вона дуже хвилюється за колектив». «До неї можна звернутися з будь-якого питання, обов’язково допоможе».
Датою народження складського господарства Енергокомпанії вважають 22 серпня 2008 року. Рівненське відділення організувалося найпершим, воно почало діяти з 1 січня 2009 року, за рік ще три відділення приєдналися. У березні цього ж року було створено і профспілкову організацію. «Ми як маленькі сліпі кошенята були, не знали, куди приткнутися, — розповідає Руслана Василівна. — Спочатку на загальних зборах колективу прийняли рішення, що не будемо виходити з профспілкової організації ВП РАЕС. Протокол зборів і звернення надіслали до ЦК Атомпрофспілки, але звідти повідомили, що законодавство не передбачає таке членство, бо різні виробництва. Нам довелося організовувати свою окрему профспілкову організацію. Я була переобрана з голови цехкому на голову первинної профспілкової організації ВП «Складське господарство». І почалася наша діяльність. Найважче чомусь було нам згуртувати Хмельницьке відділення. Там велося багато дебатів, ставилася велика кількість запитань, на які я на той час не могла відповісти. Зокрема, як має працювати така, розкидана по різних містах, профорганізація, як працівники перебуватимуть на квартирному обліку, як оздоровлюватимуться... Я й гадки не мала, як це все зібрати докупи. У складське господарство я перейшла з Рівненської АЕС, де працювала економістом у цеху дезактивації. Двічі обиралася головою цехової організації, стільки ж була заступником голови. Профспілкову роботу знала, але тут я — окрема юридична особа, відповідаю і за людей, і за кошти. Мене лякала оця віддаленість відділень одне від одного, до того ж Запорізького — аж 1200 кілометрів... Як працювати, коли не всі односпілчани поруч?
Але досвід такої роботи прийшов з часом. І ось первинка вже чотири роки діє, люди задоволені. Директор наш, Андрій Майстренко, молодий, енергійний, з жовтня 2008 року очолює складське господарство. Знайшли з ним порозуміння у роботі, якщо не вдається дійти спільної згоди, є стіл переговорів. Дебатуємо, коли потрібно, але протистояння немає.
На обліку у нашій профорганізації 320 працівників з усіх чотирьох відділень. Любимо повторювати, що ми маленькі і мобільні. І ця мобільність ще більше згуртовує нас. Кожна АЕС має свою специфіку роботи, до якої люди звикли. А коли їх від’єднали, кожен вимагав свого, треба було знаходити «золоту середину». Мені довелося поєднати чотири напрями роботи. Я переймала досвід усіх, брала найкраще. Зараз співпрацюю з усіма головами профспілкових організацій АЕС, вони мені допомагають. Хоча спочатку не сприймали всерйоз. Нині ж до нас прислухаються.
У всіх чотирьох відділеннях обрані голови цехкомів: на РАЕС та ЗАЕС — комірники Галина Коржевич і Марина Тагірова, на ХАЕС та ЮУАЕС — начальники дільниць вхідного контролю Наталя Іванюк і Микола Дорошенко. Контактуємо з ними регулярно, маємо мобільний корпоративний зв’язок. Є ще селекторний у директора. Ми чуємо все керівництво, а воно нас. Можна поставити будь-яке запитання і отримати на нього оперативну відповідь. Допомагають мені у роботі обрані до профкому стропальник Олег Скібчик, завідувач складу Михайло Коханець (це мій заступник), головний інженер Леонід Скиба. Це люди, для яких профспілка не порожній звук. Я взагалі вважаю, що це хребет, на якому усе тримається. Адміністрація — це виробництво, у неї своє завдання, але ж ці завдання виконують люди, за якими стоїть профспілка. Дуже важливо, що маємо дійовий єдиний Колективний договір Компанії, який захищає нас від усіляких негараздів. І найголовніше, що ми можемо у різні важкі моменти захистити нашого спілчанина, підтримати його.
Я голова профорганізації, звільнена від основної роботи тільки на півставки, а так працюю економістом складського господарства, здійснюю соціальні виплати працівникам по колдоговору. Я бачу, як працюють усі його пункти.
Є таке положення у колдоговорі НАЕК, як матеріальна допомога на лікування, там записано, що людина може отримати її, якщо буде висновок відділу охорони здоров’я. У нас на підприємстві не має такого відділу і ми не могли цим положенням скористатися. Я неодноразово просила, щоб цю приписку прибрали, довела, що тут достатньо висновку медико-санітарної частини. Тепер наші працівники мають право отримувати матеріальну допомогу згідно з цим положенням. Може, тому, що наша профспілкова організація малочисельна, нам трошки легше працювати, ніж тим же профорганізаціям АЕС, наприклад.
На АЕС оздоровлення працівників проводиться згідно з укладеними договорами з оздоровницями. У нас таких угод немає, зазвичай спілчанин пише заяву, додає довідку і ми замовляємо йому лікування чи оздоровлення у конкретному санаторії чи будинку відпочинку, саме туди, куди людині потрібно по її захворюванню. На рік припадає до двадцяти таких найрізноманітніших оздоровниць.
Мої побажання колегам, усім спілчанам напередодні дня народження Атомпрофспілки — 23 січня — це, насамперед, здоров’я, сімейного затишку, добробуту і підвищення зарплат. Нехай здійснюються всі бажання. Навіть найфантастичніші!»
— У вас такі були?— запитую у співрозмовниці. — Були, — відповідає. — Минулого літа заклопотана йшла пішки з роботи і глянула на бігборд, який висить у центрі Кузнецовська, а там реклама зі знижками на відпочинок в Єгипет, Туреччину... Далі по дорозі — турагенція. Зайшла поцікавитися, скільки коштуватиме путівка до Єгипту на двох з дитиною на 12 днів. Там назвали суму, яка була мені по кишені. Треба було лише узгодити з директором двотижневу відпустку. Він дав згоду. Повернулася з відпочинку окриленою, з новими силами і бадьорістю. Хоча і в повсякденні мені енергії не позичати, я постійно у русі. На роботу приходжу дуже рано, на свіжу голову вирішую всі питання. Якщо щось не виходить, керуюся чудовим висловом Скарлет, героїні роману Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром»: «Про це я подумаю завтра...»
Завершуючи нашу розмову, Руслана Василівна розповіла таку духовну притчу: «Їде чоловік у трамваї і бурмоче: дружина — криклива, донька — лінива, робота — ненависна, начальник — деспот... А позаду нього стоїть ангел і дивується: ну що за чоловік такий, щодня у нього одні і ті ж бажання». Якщо ти кажеш собі, що все погано, воно так і буде, бо думки матеріалізуються, впевнена моя співрозмовниця. «Ми не маємо права у нашому ритмі життя налаштовувати себе на негатив, розслаблятися у своїй роботі. Мені люди довірили захищати їхні інтереси. Я не можу підвести їх».
Людмила Гап’юк